dr. Máriás:

У своїй книзі 2025 року ви змальовуєте злет Пітера Мадяра як своєрідну королівську зміну: Віктор Орбан спершу постає «добрим королём», згодом перетворюється на «поганого короля», а врешті-решт один із його ж учнів — принц Пітер — кидає йому виклик. Ви пишете: якщо короля скинуть із трону, «нарешті все зможе розпочатися з початку». Ваш портрет Мадяра 2024 року з'явився саме тоді, коли він разом із партією «Тиса» вийшов із надр системи Орбана і відкрито кинув виклик партії «Фідес». Менш ніж за два роки принц Пітер переміг короля Орбана. Як ви пережили цю «зміну короля»? Чи вбачаєте в ній справжній злам системи, чи просто черговй цикл, що розпочинається знову? Як це питання пов'язане з вашою виставкою «Хай живе диктатура!»?

Це вічна полеміка: чи справді ми звільнилися вперше, чи вже вдруге, чи котрийсь раз? А може, лише здається — на короткий перехідний момент, — що ми звільнилися, і незабаром з'ясується, що насправді ні?

Очевидно, у світі, в якому ми живемо, ця невизначеність, ця меланхолія, замішана на оптимізмі, цей гнів чи надія, забарвлена песимізмом, якось завжди йдуть поруч. І для нашого регіону це не рідкість: у нас накопичено чимало гіркого історичного досвіду в подібних справах.

Ми перебуваємо в тому, що можна назвати благодатним моментом. Угорська політика, здається, цілковито перебудовується з нуля. Всі сповнені великих сподівань і надій. Якщо надії надто великі — це погано. Але ми перебували в такій ситуації, що багато хто нині думає: що б там не прийшло наступним — не може бути гірше.

Я вірю, що внаслідок того, що хтось може назвати просто зміною поколінь, відбудеться омолодження й оновлення угорського суспільства на всіх його рівнях, зокрема в культурі та мистецтві, яке знову підходитиме до цінностей і нерозв'язаних проблем, серед яких ми живемо, із поривом, зацікавленістю й відповідальністю.

Цій вічній суміші песимізму й оптимізму моя виставка й завдячує своєю назвою: «Хай живе диктатура!». Назва, звісно, дуже сильна, і не випадково: одночасно з виходом моєї книги та відкриттям цієї виставки я переживав те, що тоді ще не здавалося нам останніми місяцями диктаторської системи.

Найбільшу небезпеку я вбачаю в тому, як диктаторська система, так би мовити, оселяється в нас і стає частиною нашого конформізму. У постсоціалістичних країнах дуже важко відійти від старих зразків і дуже важко запровадити й утвердити нові, які б їх ламали, — особливо коли вони болючі або менш приємні та коли оновлення відбувається через інші ментальні чи цивілізаційні установки.

Я народився в Югославії, в диктатурі Тіто. Вона могла здаватися порівняно м'якшою від угорської, але під поверхнею була такою ж жорсткою, як і решта східноєвропейських диктатур. Потім я пережив воєнний режим Мілошевича, провів у ньому студентські роки, а відтак мусив утекти до Угорщини, де спостерігав демократичні спроби зміни режиму. А далі, звісно, прийшло своє: старе мислення почало відроджуватися, ретроградний менталітет — міцніти, а згодом — дедалі брутальніше й нахабніше вростати в саму тканину суспільства.

Цього року мені виповниться шістдесят. Свої останні чотири десятиліття я присвятив мистецтву. Назва цієї виставки, мабуть, не найжизнерадісніша. Але своєю нездоланною прямолінійністю вона, безсумнівно, викликає реакцію. Саме на це я й сподіваюся у своїх картинах. 

У певному сенсі я провокую глядача. Я змушую його тлумачити образи крізь призму власного історичного та мистецького досвіду, і реагувати на них — як морально, так і в будь-якому іншому вимірі. Моя мета — витягнути людей із їхніх звичних, так би мовити, монолітних політичних поглядів і через мистецький підхід звільнити та розширити цей спектр.

Якщо спробувати відсунути завісу убік і зазирнути за полотна зі східноєвропейськими чиками з гітлерівськими дилдо, феміністичним Муссоліні, вампіром Джорджем Соросом, Сталіним як «Менеджером року» і Арнольдом Шварценеґґером, який вчить Трампа плавати, — звідки насправді все це береться? Хто такий dr.Máriás поза полотнами й музикою?

dr.Máriás — це допитлива, добра людина, яка бачить, що у світі чимало дивних речей. Безліч масок, безліч личин, безліч брехні, безліч гротеску. І він намагається відповідати на це певною позитивною, жизнерадісною, викривальною, гумористичною, життєстверджуючою — а часом і такою, що ріже до кістки, — іронією. Він намагається показувати образи або грати музику, що виходить із якогось інстинктивного відчуття життя і мета яких — емоційно звільнити тих людей, які зустрічаються з цим мистецтвом.

Озираючись на останні сорок років, як би ви сказали — ваша майстерність змінилася? Ви писали, що ваш мистецький шлях розпочався з бажання розповідати власні історії. Чи оповідь досі залишається вашою місією?

Так, абсолютно. Я думаю про візуальне мистецтво передусім як про оповідь — хоча й такий вид оповіді, що не є однозначним, не таким однозначним, як письмовий текст, і не таким абстрактним, як музика, з якою я теж працюю. Тут є ця грайливість інтерпретаційних полів, і це дуже захопливо, бо картину можна прочитати так, або інакше, кількома різними способами.

На цій великій виставці, що займає 1 100 квадратних метрів і представляє різні періоди, досить легко відчути й побачити, як у різні епохи я працював із оповіддю і як перейшов від більш замкненої, інтровертної, герметичної мистецької мови до тієї, що відкривається значно більше, повертається назовні, спілкується, провокує й безпосередніше торкається суспільних проблем. Особистим переломним моментом на цьому шляху для мене, мабуть, стало потрясіння від самої Югославської війни, коли я втратив ілюзію, що можна від усього втекти або сховатися у вежі зі слонової кістки — чи то митцю, чи глядачу. Я дійшов висновку, що мистецтво в будь-якому разі мусить говорити і мусить торкатися речей, про які треба говорити, речей, що мають викликати в іншої людини певну соціологічну або суспільну реакцію.

Хочу повернутися до вашої юності. В одному з інших інтерв'ю я чув, як ви описуєте Югославію Тіто як щось схоже на Угорщину, тільки трохи більш диско і трохи барвистіше. Ви виросли в Новому Саді, і ваша книга містить яскраві сцени з вашого дитинства там. Людям, які походять з більш однорідних спільнот, буває важко збагнути глибокі питання ідентичності, які ви так грайливо описуєте у книзі. Ваша книга змусила деякі спогади нахлинути знову. Як би ви пояснили людині, яка не народилася в тому середовищі, як воно сформувало вашу ідентичність? І чи вважаєте ви себе угорцем сьогодні?

Це дуже цікаво — коли дитина залишає замкнений, однорідний родинний світ і виходить із однорідної культурної, мовної, національної чи релігійної ідентичності у зовнішній світ, який є іншим. Спочатку, звісно, відчуваєш певний страх, певну чужинність, певне відчуження, але й цікавість. Поки я жив у Югославії, я не особливо помічав, наскільки місцеві чинники формування ідентичності впливали на мене. Я угорець, або принаймні визначаю себе як угорця, і моя рідна мова — угорська. Але я можу говорити сербською, на тому ж рівні, хоча довго вважав її чужою мовою.

Дуже цікаво склалося, коли я розпочав навчання в університеті. Я читав так багато текстів сербохорватською, що вона стала моєю першою мовою. Наприклад, я почав бачити сни цією мовою. Це трохи налякало мене: як це влаштовано в ієрархії мов, або в ієрархії чинників формування ідентичності?

Потім ті, хто вбачав у мені етнічного ворога, фактично витурили мене із Сербії, зокрема й через мою угорську ідентичність. Тоді я опинився в Угорщині, де зрозумів, що я не такий, як тутешні угорці. Насправді культурно я був майже цілковито іншим. Мене сформувало інше середовище, і я всотав культурні риси, динаміку й систему цінностей іншого середовища.

Дві культури, дві ідентичності, або їхня суміш, присутні в мені одночасно. Коли я думаю про те, чим я відрізняюся від візуальних митців Угорщини, то можу шукати якесь коріння там: я з'являюся на угорській сцені з югославським або балканським темпераментом, із провокативнішим, сміливішим, гучнішим ставленням до речей і більш наполегливою мовою. Насправді на тій сцені немає жодного іншого митця з подібною динамікою або вдачею. Митці, народжені й соціалізовані в Угорщині, значно більш стримані, замкнені в собі, схильні до інтелектуалізування. Тоді як у мені набагато більше присутня ця первинна енергія, ця прямолінійність. Навіть за темпераментом, або у своїй мистецькій мові, я дуже відвертий. Це разюче впадає в очі.

Читаючи вашу останню книгу, я раз у раз ловив себе на відчутті якоїсь внутрішньої двоїстості. З одного боку, ви відверто й безжально говорите про те, що вас відштовхувало в конформістській диктатурі, де ви виросли. З іншого — пишете про сім'ю й дитячий дім із такою глибокою, майже побожною любов'ю, що це читається як щире освідчення.

Та сама двоїстість проступає й у ваших батьках. Ваш батько, якщо я правильно зрозумів, був військовим лікарем, а мати — художницею. Здавалося б, майже протилежні ролі, два зовсім різних способи існувати у світі. І все ж саме з цього, на перший погляд, суперечливого поєднання виростає дитинство, яке ви змальовуєте мало не як рай — сповнений тепла, захисту й відчуття безпеки.

То чи є в цій суперечності якась правда? Чи справді політична система може бути гнітючою, задушливою — і водночас дитина всередині неї відчуватиме світ як безпечне й чарівне місце? Або, якщо запитати зовсім підступно: чи може диктатура бути доброю — для дітей?

Я б радше сказав, що час і пам'ять мають властивість прикрашати. У романі Імре Кертеса «Знедоленість» протагоніст, повернувшись із табору до Будапешта, не може знайти свого місця в житті: кожен успіх, кожна спроба вистояти, кожне досягнення тягнуться коренями до тих часів, коли він був в'язнем. У свободі він почувається чужинцем, не розуміє її логіки, не вміє в ній існувати. Він просто був сформований тим іншим світом, де зберігав своє життя ціною найвитонченіших хитрощів, нелюдської праці й витривалості.

Щось подібне, мабуть, стосується й мене. Звісно, поганого було чимало, але людина не може одразу знати, чи обернеться негативний досвід на благо. Можливо, саме найважче нас учить найбільшому і дає найважливіші висновки. І лише через нього ми згодом уміємо по-справжньому радіти хорошому.

Те, що мене свого часу вирвало з однієї культури і кинуло в цілковиту ресоціалізацію в іншій, тоді було боляче. Але сьогодні я можу сказати: я маю те, що можна назвати культурним надлишком — надлишком ідентичності, — якого немає в більшості людей навколо. Звісно, різного коріння тут вистачає, але такий досвід має свої незаперечні переваги.

Згадуючи дитинство, я пам'ятаю чимало болісного, чимало того, що виключало й ранило. Але з часом усе це перекрилося відчуттям, що той досвід збагатив мене — зробив більшим, ніж я міг би бути, і подарував стільки людей, стільки знайомств і друзів.

Зрештою саме ці люди стали мені найближчими і зліпили мене таким, який я є. Навіть якщо дехто з них і не був взірцем — від кожного можна було щось узяти. Я навчився виходити зі складних ситуацій. Я навчився виживати. І це виживання є, як на мене, своєрідним успіхом — або ключем, який відкриває сенс, якщо дивитися назад без страху перед тією меланхолією.

Ви називаєте Угорщину диктатурою. У колах, де мені доводиться обертатися, — де юристи та академіки сваряться до хрипоти через визначення, — кожен має власний термін. Режим Орбана трактують по-різному, і слова для того, що він збудував, теж добирають різні. Дехто взагалі заперечує, що це була диктатура. 

Але ви вживаєте це слово з майже грайливою серйозністю — з упевненістю й невимушеністю людини, яка однаково добре може відстоювати будь-яку позицію. То чим же це було насправді?

Якщо аналізувати це дуже серйозно, то в основі своїй можна говорити про гібридну систему, в якій були демократичні елементи. Але по суті, одна партія, одна ідентичність, змогла так сильно домінувати над усією країною, що в цьому сенсі правляча влада стала настільки монолітною — ось що я мав на увазі під диктатурою.

Є вибори, є партії, є багато всього. Але влада, гроші, інформація, мережі, структури, міжнародні зв'язки, можливості — все це настільки сконцентровано в руках однієї партії, що навіть якщо юридично це не можна назвати диктатурою, з точки зору того, хто живе всередині цього, воно все одно може відчуватися цілковито як диктатура. 

Куди б я не повернувся — я завжди натрапляю на ту саму стіну. Є не два варіанти, не дві двері — є одні двері. Або я йду через них, або ні, я не хочу йти через них, і тоді у мене взагалі немає жодних можливостей. Я не кажу, що будь-де у світі є свобода або демократія. Але те, що тут існувало шістнадцять років, я можу сказати з чистим сумлінням: відповідно до мого власного розуміння свободи — я інтерпретую це як диктатуру.

Щодо культурної сфери — виправте мене, якщо я помиляюся, але, наскільки я знаю, ви не з'являлися в жодних державних ЗМІ. У суспільних медіа — точно ні, хоча вам краще знати. Складалося враження, що ваше мистецтво не було забороненим у прямому сенсі — з ним просто не хотіли мати нічого спільного. Воно було незручним: надто вже точно тримало дзеркало перед спотвореною дійсністю. Чи доводилося вам стикатися з цензурою в Угорщині?

Це надзвичайно цікаве питання, бо відповісти на нього однозначно неможливо. Цензура була не однаковою на всіх рівнях і не в усіх місцях. «Фідес» прийшов до влади у 2010 році, і спочатку це навіть здавалося майже позитивним. Обмеження і внутрішня цензура впроваджувалися поступово. Зрештою вся система дійшла до тієї точки, де існували чорні списки, хоча це й заперечувалося. 

Від колег з телебачення я знаю, що були списки з іменами людей, яких не можна було запрошувати в гості або брати на інтерв'ю. Впродовж останніх десяти років я був заборонений на суспільному телебаченні, радіо, скрізь. До того вони ставили радіоп'єси, навіть годинну портретну програму, запрошували на інтерв'ю. Мені були повністю заборонені й державні виставкові майданчики, хоча, звісно, ніхто ніколи не говорив мені про це відкрито.

Це дуже нагадувало соціалістичні часи, коли не казали: «ти ворог», але ти просто починав розуміти, що ти ворог. Те, що насправді розвинулося внаслідок надмірної концентрації влади, це своєрідна самоцензура всередині апарату. Різноманітні культурні організації, працівники боялися, що їх притягнуть до відповідальності за щось. 

Коли Арпад Гьонц був обраний першим президентом Угорщини після зміни режиму, він сказав, що найнебезпечнішим тут є самоцензура, бо ми були привчені до неї ще за роки соціалізму. Я думаю, він був цілком правий. Ця самоцензура призводить до того, що зрештою всі роблять лише те, що точно не завдасть клопоту, не спровокує дебати, галас або успіх.

Тоді це стає задушливою контрселекцією, і ви в результаті маєте справу з речами, які не дуже цікаві, не дуже актуальні, не дуже злободенні. Вони зовсім не торкаються чутливих питань, які є найцікавішими й найважливішими для людей. У тому процесі контрселекції я фактично опинився в чорному списку з самого початку. З часом це зачепило навіть значно поміркованіших або менш відвертих митців, бо культурні установи були змушені вдатися до певного інтелектуалізованого, більш замкненого ставлення. Серйозна класична музика не може завдати великих клопотів, абстрактне мистецтво не може завдати великих клопотів. Якимось чином уся культурна сфера в результаті опинилася там.

Це спричинило не лише певну незацікавленість, але й породило жахливу проблему: сучасне мистецтво й сучасна культура не мали такого впливу на молоде покоління у формуванні їхніх особистостей і мислення, який могли б мати. Оскільки все скрізь стало таким стриманим, кастрованим, напівкомуністичним, молоді люди втратили можливість більш безпосередньо й інтенсивно, через мистецтво, долучитася до обговорення суспільних питань. Але, як виявилося, хоча цей зв'язок і був відсутній, політика все одно несподівано відіграла дуже сильну роль у житті молоді. Думаю, результатами виборів ми завдячуємо передусім їм, бо ціле молоде покоління відчуло, що не має точки дотику з тим світом і не хоче з ним мати нічого спільного.

Авторитарні системи породжують не лише самоцензуру. Вони породжують запопадливих добровольців — митців, які відчувають, чого влада хоче від культури, і починають пропонувати це ще до того, як їх попросять. З часом це створює лизоблюдну культуру. 

Ваша власна історія свідчить, що ваше ставлення до мистецтва розвивалося зовсім інакше: через дружбу, музику, неформальне спілкування й хаотичний, органічний процес самостійного пізнання світу. Але авторитаризм не довіряє органічному, якщо тільки воно не росте в напрямку послуху. 

Як, на вашу думку, історія повинна пам'ятати митців, які обрали служіння тій системі не лише зі страху, але й із честолюбства, зручності або розрахунку?

Думаю, вони не зможуть змити з себе це тавро. Звісно, частина суспільства не бачить цього в них, але в процесі очищення суспільства ці речі мають бути підкреслені й певним чином осмислені. Ця лизоблюдна культура виникає тому, що для владної структури найважливішою якістю є лояльність. Тому вона відбирає людей у своїй ієрархії не за їхніми знаннями, трудовою ефективністю або мистецькою цінністю та оригінальністю, а за лояльністю.

Упродовж багатьох років це створило художній клас, кращий представник якого насправді є вельми посереднім і в інших умовах не мав би такого успіху. Ці митці отримували не лише фінансові можливості у вигляді підтримки, але й можливості з'являтися скрізь: на радіо, на телебаченні, на фестивалях, на великих державних святкуваннях. Вони просто панували в цій сфері. Вони стали митцями, вони стали мистецтвом. А тепер скасувати всю цю систему цінностей і сказати, що від завтра ми визначатимемо, хто гарний митець на основі мистецької цінності — це не буде просто. Люди можуть і далі чіплятися за цих митців, купувати їхню продукцію, цінувати їх.

Тому, коли формується новий уряд, нову культурну політику доведеться дуже чітко окреслити. Доведеться визначити, що таке якість, або як можна виразити ті цінності, які досі були в невигідному становищі. Це буде дуже важко, бо угорське суспільство розколоте, і «Фідес» та Віктор Орбан користувалися цим розколом максимально. Фактично система рухнула саме тому, що цей розкол більше не можна було розтягувати далі. Як можна розчинити це протистояння в умах і серцях людей? Як може розпочатися діалог і як можна презентувати якість? Це буде одним із найтонших і найважчих завдань.

Як культурним інституціям та організаторам зберегти незалежність під тиском? І до якої міри культурна політика може керуватися власною системою цінностей — замість того щоб бути лише обслуговуючою сферою, що виконує представницьку функцію на користь політики?

У колах, близьких до влади, самі митці врешті стали твором: живими експонатами в спотвореній уяві режиму. З часом перформанс ставав таким надмірним, що в очах публіки переходив у пародію. Що було в Угорщині за Орбана такого, що дозволило цьому трапитися не лише в мистецтві, але й у всьому суспільстві?

Дивіться, я б розпочав із паралелі. Через моє югославське підґрунтя я часто проводжу паралелі й намагаюся з них учитися. Якщо поглянути на диктатуру Тіто, яка близько чотирьох десятиліть намагалася модернізувати майже феодальне суспільство, — вона, здається, мала фантастичні результати. У Югославії 1980-х років виставлялися найважливіші західноєвропейські митці, виходили книги фантастичної якості, у суспільстві з'являлися фахівці дуже високого рівня — вся культура досягала дуже серйозного рівня. А потім сталася зміна в політиці та війна, яка відкинула всю ту ідентичність назад на сто років.

Я кажу це лише тому, що в Угорщині під «цивілізацією» я розумію сильне суспільне формування або присутність певних систем цінностей, певних базових правових принципів: не принижувати іншу людину через її етнічне чи релігійне походження; не дивитися на когось зверхньо через те, що він є людиною з інвалідністю. 

Приклади, може, й прості — проте в угорському суспільстві ці чотири поспіль парламентські перемоги з конституційною більшістю у дві третини були, вочевидь, плодом рефлексу, що раз у раз дає про себе знати. Фактично це було не що інше, як воскресіння соціалістичного світовідчуття — щоправда, вже в новому поколінні. 

В іншому суспільстві це навряд чи спрацювало б — ані в Австрії, ані в Бельгії, ані в Ісландії, Канаді, Грузії, ніде. Для цього потрібна була саме та соціалізація, той особливий історичний досвід, ті — добрі й погані — переживання, і те глибоко вкорінене відчуття: соціалізм, врешті-решт, був непоганим — бо в нас були «Трабанти», не треба було надриватися на роботі, і всього якось вистачало.

Ці уявні, ідеалізовані стереотипи воскресли знову. Через непропорційно потужне культивування певної «середньокласовості» або якогось шаблонного мислення вони переросли в суспільний рух, яким керувала монолітна, примітивізована система цінностей — зі своєю власною брехнею — і яка тримала в полоні половину або й дві третини суспільства.

Якби за плечима суспільства був багатший культурний фундамент, вищий рівень цивілізованості, історичного досвіду та ясності — нічого цього не сталося б. Культуру й політичну комунікацію неможливо було б опустити до такого рівня примітивізму. Люди б цього не стерпіли — або принаймні не так довго.

Але для цього потрібен був і той негативний елемент: елемент, що, живлячись ненавистю, голосував саме за цей бік через певне відчуття помсти. Ці історичні рани виникають з певної невиліковності й живуть у нас. Вони передаються через покоління майже в кожній родині. Доки ми певним чином не зможемо зцілити ці рани, будь-яке нове екстремальне явище будь-якого роду справді може статися знову. Що могло б зупинити це, якщо не колективна, спільна цінність, яка каже: «Слухайте, це просто неприпустимо»? І ця цінність потребувала б якогось контролю в медіа та в суспільстві загалом — сильного і якось непорушного.

Звісно, у маленькій країні все це одразу звучить як утопія — бо через таке розмаїття історичних пластів ці конфлікти й різночитання здатні спалахнути й зіткнутися в будь-який момент.

Але повертаючись до вашої творчості: персонажі, мотиви та політичні посилання, які ви використовуєте, явно виходять за межі Угорщини. Схоже, ваше мистецтво говорить мовою ширшого, загальносвітового словника. Як ви бачите той ширший контекст? І чи доводилося вам переконуватися в цьому на власному досвіді?

Я також розумію це саме так. Я почав виставлятися й давати концерти за кордоном ще у 1990-х роках, і ми грали у найрізноманітніших клубах — від Нью-Йорка до Санкт-Петербурга, від Ростока до Белграда. Я бачив, що скрізь люди розуміли цю мистецьку мову. Мені було дуже приємно виставлятися в Лондоні, Відні та Штутґарті. Однак через якийсь час я зіткнувся з проблемою: на Заході не розрізняли системне й антисистемне мистецтво. Вони кидали все в одну скриньку: якщо хтось угорець, то, мабуть, він орбаніст. І навіть якщо митець критикує Орбана — на нього все одно сердяться, бо не хочуть взагалі мати справи з угорцями.

Тому після певного часу стало незручно з'являтися у Західній Європі та казати: «Так, вибачте, я теж звідти, я теж угорець, але я з цим не погоджуюся і не голосував за це». Нас усіх кидали в одну скриньку і відверталися від нас. Як наслідок, у мене насправді зникло бажання виставлятися за кордоном. Раніше були культурні установи, інститути, гранти, які допомагали здійснити закордонну презентацію або виставку. Зрозуміло, що протягом останніх десяти або більше років мене повністю від цього відсторонено. На жаль, я не виставлявся за кордоном із кінця 2010-х років. До того я двічі виставлявся в Нью-Йорку, в Барселоні та в інших великих містах. Але останнім часом, на жаль, — ні.

Мій власний досвід в Угорщині з головою занурив мене у світ войовничого націоналізму — того, де «кривда» кривдою не вважається, якщо її чинять «свої». Мало того — подібна «кривда» може навіть набувати ореолу доброчесності, як це наочно продемонструвала невпинна антиукраїнська пропаганда уряду Орбана. Чи здатна угорська культура допомогти залагодити цю тріщину у відносинах?

Я думаю, угорська культура, угорська ідентичність не є ненависницькою. Угорський дух, угорська ідентичність дуже, дуже відкриті й сприйнятливі. Те, що останніми роками перетворилося на улюблений інструмент політики, — це вкрай ганебний, болісний і нещасливий розділ угорської зовнішньої політики та угорської політики загалом.

Я думаю, це можна виправити. Угорщина цілком могла б зробити кроки назустріч — представивши угорських митців українцям, а українських митців — угорському суспільству. Зближуватися, пізнавати одне одного, розуміти чужий біль через мистецтво.

Коли якась нісенітниця — стаття чи телевізійний сюжет — намагається розпалити ненависть, вона затуманює сприйняття звичайної людини. Вона приховує, скільки страждання ховається за тією поверхнею, скільки мертвих, скільки скалічених родин, розірваних стосунків, загублених життів. І якщо ці людські виміри зможуть наблизитися одне до одного — це і є найкращий шлях до того, щоб такі відносини відновилися, загоїлися й стали кращими, а люди з обох боків простягнули одне одному руку.