Люба Якимчук: "Мені ніде так не добре, як в тексті, коли я його пишу"

Дуже багато думаю про деколонізацію.

Мене найбільше зараз турбує, коли нарешті наш північний сусід забереться до себе додому. Не думаю, що нам вийде дожити до розпаду Росії, тому що насправді мало, щоб зник тільки Путін, бо вони кожного разу породжують нового путіна, або сталіна, або ще когось. Але є такий план для наших дітей, і на подальше майбутнє так само, — можливо, хтось із наших нащадків доживе до того моменту, коли Росія розпадеться на маленькі державки. В них там 120 з чимось народів, мови яких майже знищені, ідентичність яких майже знищена, вони почуваються так, як і ми колись в рамках Радянського Союзу, тобто такими пригнобленими, пригніченими і меншовартісними. Насправді я думаю весь час про те, що я можу з цим робити в межах моєї професії як письменниці, і я дуже багато думаю про деколонізацію. 

Знаєш, поки що про неї говорять тільки ззовні Росії. Є науковці, які досліджують, як деколонізувати Росію і що треба зробити. І всі вони або з України, або з США, або з Казахстану, наприклад. Росіяни не проробляють цієї роботи, от що погано. У них є просто якась безмовна так звана опозиція, яка повиїздила, яка не робить цієї роботи i паразитує на нашому. Всі ці телеканали, так звані «Дожді», «Медузи», насправді глибоко імперські. Вони себе декларують як опозиція, але насправді вони паразитують на нашому горі, використовують кадри з України для того, щоб знайти собі фінансування. Це теж колонізаційний погляд. Я просто шукаю і я не бачу там когось, хто би міг зробити таке поки що.

Ми — ті, що зі Сходу — знайшли нову мову раніше

Я собі, здається, в кінці 2022 року, новий рецепт на окуляри виписала. В мене доволі сильно змінився рецепт. І в нових окулярах у мене  все поплило: якісь криві підвіконня, якісь криві стіни на мене падають. Ось так буквально моя оптика змінилась. Десь так само оптика змінюється, коли починається війна. Спочатку там, на Сході України, потім в Києві, де я тоді знаходилась, тобто по всій Україні, повномасштабно.

А потім мозок адаптується. От, власне, і мій мозок адаптувався до цих окулярів. Я вже все нормально бачу. Я змусила мозок — них ходила, дивилася і звіряла реальність. Так само і зараз. Ми ось сидимо, і зараз повітряна тривога, і наш мозок теж адаптувався. Ми не відчуваємо якогось  страшного стресу. 

Але є одна річ, яку дуже часто не враховують. Всі чекають після будь-якої травми, чи цивільних, чи військових, на посттравматичний стресовий розлад, забуваючи, що може бути посттравматичне зростання. І, як на мене, після 2014 року, це саме те, що зі мною сталося. Я відчула, що моє життя коротке. Я відчула, що воно може в будь-який момент закінчитися. Мої батьки тікали з Луганщини аж на правий берег Дніпра, кудись подалі, щоб до них не дійшли. Тобто такі думки були, що вони можуть дійти. І я якось поглянула на своє життя по-іншому, почала більше всього робити. Я по-іншому почала підходити до того, як я його проживаю. І, відповідно, в літературі так само. 

У нас було спочатку велике розчарування — не знаю як у художників, але у літераторів — у всіх було 2014 року розчарування, що література, культура нібито нічого не зробили, щоб зупинити війну. Ну, але вибачте! Де література і культура, і як ми можемо зупинити божевільного диктатора? Звичайно, що це були якісь такі наші ілюзії, і після того, як це розчарування пройшло, почались пошуки нової мови. І якщо ми, які приїхали зі Сходу, цю мову знайшли раніше, — в літературі так само — ми її шукали вже тоді 2014-го, ми розуміли, як травматичні великі події впливають на людину і як змінюється значення слів. А після 2022 року ми перестали бути самотніми. Тому що до цього я відчувала себе якоюсь божевільною самотньою, яка говорить — і ніхто не розуміє. Навіть колеги не розуміють. Тепер ми такі самотні за кордоном. Ми приїздимо, ми попереджаємо, ми говоримо: “буде так і так”. Ми кричимо, ми розповідаємо. Я приїжджаю з турнікетом. Вмію користуватись, недавно третій раз уже пройшла тренінг з домедичної допомоги. Ось, я приїжджаю з цим турнікетом,  показую полякам, наприклад. Поляки, які от поряд, які нам співчувають, здається, розуміють — і вони на мене дивляться такими очима! Я кажу – ну, якщо знадобиться, і в Польщу теж долітають ракети і дрони, кажу: “Ось у мене є”. І вони, по-перше, не знають, що це і як із цим працювати, а по-друге, вони нажахані навіть допустити думку, що їм це доведеться застосувати. І так, людині легше відгородитися. Насправді це ж багато енергії потрібно – перебудувати свій мозок для нової оптики і почати готуватися до чогось такого жахливого. Потрібно зрушити весь порядок світу, який у тебе вибудований. Людям це складно робити, людям складно уявити, що все буде не так, і треба щось змінювати в житті. Тому вони ходять в старих окулярах, аж поки не впадуть.

Говорити про Схід — це спосіб тримати наші території. 

Я себе завжди визначала як луганчанку, представницю Луганщини. І Донбасу теж. Тобто така моя ідентичність. І зараз, коли я працюю над різними проєктами, наприклад, в березні я закінчила роботу над сценарієм, як співавторка, я намагаюся залучати регіональний елемент. Навіщо? Для того, щоб коли ми наші території повернемо, ми могли сказати — ось ми продовжували в нашій культурній нарації говорити про наші території. І те, що зараз дуже багато з'явилось книжок про Схід, робіт різноманітних, фільмів, які стосуються Сходу, це насправді дуже добре. Так само потрібно робити із окупованою Херсонщиною, і з частиною Запорізької області, для того, щоб тримати ці території в нашій нарації. Бо що роблять росіяни? Спочатку приходить армія, все знищує, потім випалену землю вони захоплюють, тому що випалену землю легко захопити. Після цього приходить їхня культура. І їхня російська культура продовжує роботу танків, кулеметів і їхніх ракет. Вона апропріює цю територію, включаючи її в нарацію  “вєлікой” російської культури. 

Для того, щоб тримати ці території, нам потрібно їх тримати в нашій культурі, коли ми не можемо дотягнутися до них фізично і поїхати, піднятися на той терикон, яким я лазила в дитинстві, погуляти по ковиловому степу. Ми можемо це робити в кіно, ми можемо це робити в поезії, ми можемо робити це в образотворчому мистецтві — різними способами. Я свідомо до цього підходжу в усьому, що я роблю. 

І ще така річ – якщо говорити, наприклад, про початок ХХ століття, коли Галичина існувала окремо від Великої України, і Великою Україною завжди називали Україну ту, яка більша, вважалося, що саме там відбувається весь основний культурний процес. Україна, яка не належала до Великої, завжди взорувалася туди. Зараз Великою Україною є Україна, яка неокупована. Тобто це Україна, яка не може контролювати якусь частину своїх територій безпосередньо. І те, що ми зараз робимо тут, на території Великої України, є мейнстрімним процесом. Тобто зараз є мейнстрімом говорити, писати про Схід, малювати про це, робити різні художні проєкти. І це те, що є частиною нас, це є спосіб проговорювати нашу ідентичність, є спосіб тримати наші території. 

Мені ніде так не добре, як в тексті, коли я його пишу. 

Поезія – це основне в моєму житті. Я себе ідентифікую як поетку з дитинства, бо з дитинства пишу. І вже в підлітковому віці я говорила про себе як про поетку, це велика частина мене. І я не знаю красивішого жанру за поезію. Я не знаю нічого, щоби було еквівалентним. Але мені дуже комфортно так само і в сценаріях. Тобто я себе зловила на думці — ось я працювала і треба було швидко писати. І мені було дуже погано інколи, і фізично було, бо щось в мене здоров'я турбувало, і обстріли відбувалися, тобто і морально. І коли заходжу в текст, я в ньому просто про все забуваю, від усього відгороджуюсь. Мені ніде так не добре, як в тексті, коли я його пишу. Це світ, який я вибудовую, персонажі якого говорять, і мені просто класно там. Я розумію, що коли я буду старою бабцею, і мені буде дуже погано фізично, якість  життя  погіршиться, то все одно буде щось, в чому я зможу заховатися і писати, і просто про все забувати на світі. 

Але також, звичайно, коли мені добре, мені подобається працювати з темою 20-30-х, ХХ століття, тобто з Розстріляним відродженням. І сподіваюся, що я зараз завершу ще одну книжку, яка стосується військових, захисників Маріуполя, і повернуся до біографії Михайля Семенка. Я недавно зробила дослідження про конференцію революційних письменників, яка відбувалася в Харкові, і на яку приїхали письменники з усього світу в 30-му році. І це надзвичайно цікаво! Коли я з цим працюю, мені спокійно і мені дуже добре, я знаю, чим це все закінчилось, це якби та ситуація, яка нам зараз не загрожує, тому є така відстань безпечна — ти вже знаєш, що там. Але водночас ти занурюєшся в якесь інше століття, в інший світ, і воно начебто і про тебе, бо дуже багато паралелей, але начебто і на віддалі, і воно все-таки не таке, як у нас. Дуже мені подобається віднаходити якісь знахідки, які досі ніхто не бачив, документи, про які ніхто не писав. Але це зовсім інша робота, тобто абсолютно інше відчуття, коли я це роблю. Тобто я ще працюю інколи з піснями, я пишу тексти пісень, інколи щось ми виконуємо, є якісь перфоманси музично-поетичні. Це ще щось геть інше, це щось таке божевільне. І це від чого отримую задоволення переважно на сцені.

Не кожен народ в умовах війни творить своє нове мистецтво.

У мене враження, що українське мистецтво і література, загалом культура, багато в чому навіть краще виглядають, ніж закордонні. Я думаю, це пов'язано з нашими умовами екзистенційної загроженості. В таких умовах людський мозок починає працювати ефективніше. Ми починаємо мислити, переосмислювати.

Ми працюємо краще. І є такий якийсь своєрідний, не знаю, не хочеться вживати слово “вибух”, тому що в нас “вибух” асоціюється з війною. Але є багато всього цікавого, що нам можна показати за кордоном, і воно дуже часто якісніше, цікавіше. Я можу говорити про українську поезію, вона зараз набагато сильніша за всі ці поезії, які зараз за кордоном. Мене цікавить ще японська поезія, вона така своєрідна через їхню культуру, але якщо говорити про, наприклад, європейську, то ми багато в чому цікавіші і кращі. Тобто це наш недолік — мати війну, але водночас це наша і перевага — вміти виживати в цій війні, вміти мислити і творити щось нове. Насправді не кожна країна, не кожен народ в умовах війни створює щось таке продуктивне і творить своє нове мистецтво. А ми можемо це, і це вже не перший раз — на початку ХХ століття, що в мистецтві образотворчому, що в літературі, це було щось неймовірне, це було неймовірне відродження. Теж між війнами, теж в умовах загроженості, виживання нації взагалі, як такої. І знову це повторюється, це якась наша особлива сила і наш секретик такий.

До речі Хвильовий говорив про такий термін, як “романтика вітаїзму” і мені це страшенно подобається. Він говорив, що російська постреволюційна і революційна література песимістична, що взагалі класична російська література песимістична, вони плачуться, а про українську літературу писав, як про літературу вітаїстичну, яка вся про життя і яка оспівує життя. І це справді так. Насправді якщо говорити, різне в нас в літературі було, і драматичне, і комічне. Можемо згадати як Котляревського, який смішно писав про війну і можемо згадати Шевченка, який більш драматичний був. Тобто у нас є і той, і той дискурс. Але наша сила в тому, що ми вміємо переключатися з різних дискурсів і що ми вміємо все-таки якось вирулювати на щось позитивне, і не ховати себе в цій вмиральній ямі.

Сади – це спосіб упорядковувати цей світ.

Коли бачу або читаю трагічні новини, у мене одразу всі ці фізіологічні реакції спрацьовують — може бути холодно, наприклад. Мені допомагає підтримка рідних. Але є ще одна річ — це сад. Це дуже дивна річ. Я ніколи не думала, що я буду займатися садівництвом. В 90-х роках були всі ці городи на Сході України, на яких ми садили картоплю для того, щоб вижити, соняшник, для того, щоб його потім оббивати цією качалкою і здавати на олію. Я це робила своїми руками. І тоді в підлітковому віці думала, що ніколи не буду садити нічого, не хочу взагалі цим займатися, буду професійною діяльністю якоюсь займатися. І тут повномасштабне вторгнення. Що робить Люба? Я саджу троянди, ковилу, абрикосу. Ми живемо в приватному будинку. Просто кількість квітів, які я щовесни саджу і пересаджую, неймовірна. Або замовляю якісь нові. Навесні це величезна частина сімейного бюджету. Але насправді щодня, коли мені особливо дуже погано, я виходжу в сад щось робити. І воно там, як писав Довженко, проізростає. Воно живе, воно розвивається, воно квітне, і мені це страшенно додає сил. Я нещодавно дізналася, що це не унікальна ситуація. Тобто я бачу також колег, які теж почали раптом садити сад. Але я знаю, що є дослідження про війну, про Першу і Другу світову війну зокрема, це описаний феномен: там, де проходила лінія фронту, спонтанно виникали різні сади. Їх садили люди, їх садили військові прямо в окопах. Такі фотографії бачила. Громадські сади нові засновували. Тобто сади – це якийсь такий спосіб упорядковувати цей світ. Оце garden і горОд, і гОрод, про який писав Хвильовий. Город — це ж суто українське слово. У російській мові це було “град” завжди. У нас є Миргород, Вишгород, Ужгород. Це наше слово, це все однокореневі слова. Йдеться про впорядкований простір. І коли ми впорядковуємо якийсь простір і маємо контроль над цим простором, – хоча би щось, над чим ти маєш контроль (якщо не можеш мати над цим небом, з якого падає щось смертоноcне), – то стає якось спокійніше.