Віктор Гуцал: «Оркестр робиться роками, а то й десятиліттями. Справжній оркестр – це моноліт»

Що стало поштовхом для переосмислення Національного оркестру народних інструментів і виникнення бренду НАОНІ – час, подія, тенденція?

– Нам треба було знайти шлях до впізнаваності. Адже що таке бренд? За ним ховаються всі наші позитивні якості. Ми довго працювали над якістю оркестру, однак потрібне було лаконічне представлення. Зрештою, все виявилося легко: НАОНІ – це наша абревіатура. Щоб сказати, що ми довго думали над цією проблемою, то ні.

Найголовніше для колективу – це наша майстерність, репертуар – власне те, чим наші слухачі захоплюються. Бренд у цьому просто допомагає. Кажуть, що новий бренд – нова якість. Однак якість ми завше намагаємося тримати на висоті.

Разом з цим оновленням прийшла відкритість до загалу.

– Це вже другий етап з просування бренду в народ. Мені здається, що ми є першим колективом з довгою історією, який здобув популярність під брендом.

Щодо національних колективів – таких, як ваш – часто можна почути дві полярні точки зору. Перша: ви маєте незаслужені привілеї, отримуючи державне фінансування, тоді як маєте показувати прибуток і працювати як бізнес-проєкт. Інша: варто зберігати елітарність та не «розмінюватися на шоу». НАОНІ грає багато різних програм, ваші афіші заповнені і тим, що підпадає під категорію шоу, і концертами з рок-виконавцями, і обробкою кінохітів. Чи доводилося вам чути звинувачення у «комерціалізації діяльності»?

– Ми не лише працюємо для душі, але частково все-таки наша діяльність комерційна. Наша творчість – це товар, який ми маємо дати людям. А отже, потрібно грати те, що подобається людям, але при цьому не зрадити себе, свою ідею і свій стиль. Так ми шукаємо цей баланс.

Ми маємо багато різних програм, але не перестаємо шукати нові.

Кажуть, що диригент – це мозок оркестру. У вашому випадку ви також є художнім керівником і керуєте НАОНІ дуже давно. Проблему можливого застою ви вирішуєте залученням інших диригентів та оновленням репертуару. Однак до вас особисте питання: чи не набридає вам часом?

– Ще є відома істина: якщо людина займається улюбленою справою, то не вважається, що вона працює. І я не думаю про це, як про роботу, та й ніколи не думав.

Що для вас – народна музика? Ви розширюєте свій репертуар, на відміну від інших народних чи національних колективів, але не можете не зберігати фольклорну складову – хоч би й завдяки складу оркестру.

– Я не побоюся пафосу, якщо скажу, що не лише для мене, а для всіх нас народна музика закладена в наших генах, тільки її треба трошки відкрити для себе. Це основа нашого оркестру, хоча репертуар дійсно дуже широкий. До того ж, ми граємо музику всіх регіонів нашої України.

Зараз люди відходять від цього. Західна Європа переважно повністю відійшла від власного фольклору. Ми не повинні цього допустити, ставши глобалістами, якими можна маніпулювати. Народна музика дає те, чим ми є.

Ми живемо в сучасному світі, тому розширюємо свій репертуар і намагаємося притягнути до себе те сучасне, що нам імпонує, але при цьому ніколи не забуваємо фольклор. Чому нас люблять? Тому що ми граємо на рідних інструментах, і це виконання є знайомим настільки, що навіть іноземна музика  сприймається, як українська. Наш колектив є найбільш впізнаваним серед оркестрів.

Ви неодноразово повторювали, що у НАОНІ масштабне темброве різноманіття. Це зокрема і завдяки багатству народних інструментів.

– У нас нараховується понад 40 найменувань українських музичних інструментів – це 40 тембрів. А якщо їх помножити на те, як вони між собою спілкуються, то можна уявити масу комбінацій.

Як ви добирали в оркестр ті музичні інструменти, які є реконструйованими? Адже є чимало регіональних нюансів та варіацій.

– Це ціла історія, ми понад 50 років збираємо ці інструменти. Спершу їх реконструюємо. Були деякі, що дійсно відновлені майже з примітивного вигляду – такі як козацька труба чи сурма. Адже інструмент треба довести до ладу, щоб його можна було використовувати в сучасній музиці і музиці взагалі.

Або сопілка. Ми знаємо варіанти, коли вона має п’ять отворів, чи шість, чи сім, вісім. Потім за роки розуміння цього інструменту майстри винайшли унікальний та уніфікований інструмент, на якому можна зіграти все, що завгодно – в усіх тональностях і темпах будь-якою аплікатурою.

Та ж сама бандура, цимбали чи кобза. Ми знаємо багато їх різновидів, але врешті прийшли до загальновизнаної уніфікації, вартої складних партитур. Ну а цимбали використовували ще Ліст та Стравінський.

Сьогодні в Україні народні інструменти особливо популярні. Це можна простежити навіть по відбору на Євробачення, де мало виступів обходяться без фольклорних інструментів.

Це візитівка України, яка виставляла на Євробачення чи не найбільше виконавців, що так чи інакше використовували елементи фольклору.

– І це добре, що українці підтримують перемоги саме таких виконавців.

Хороше питання про бандуру. Часто можна почути заклики відмовитися від бандури, у тому вигляді, до якого ми звикли, тому що вона була уніфікована в сталінський час і слугувала тим самим пропаганді і шароварщині, а натомість повертатися до первісних варіантів. Як ви до цього ставитеся?

– Я називаю це відвертою нісенітницею і примітивним ставленням до історії. Такі майстри як Корнієнко, Хоткевич,  Скляр, Герасименко творили у сталінські часи. Деякі, як Гнат Хоткевич, були розстріляні за свою діяльність. Кожен по-своєму вкладав у конструкцію бандури новітні елементи. Це розвиток інструментарію, а не застій. Так сталося, що люди повинні були виживати і творити у сталінські часи, незважаючи ні на що, і інструмент розвивався попри все. А ми сьогодні повинні формувати своє ставлення відповідно.

Свого значення бандура набула не просто так, а через свою популярність, згори це нав’язати неможливо. Тому її і додавали в оркестри. Навпаки ми повинні нести, як прапор, здобутки людей, які не побоялися в той час робити свою справу.

Ви додаєте у своє виконання звуки побутових речей. Наприклад, звичайна сільськогосподарська коса перетворюється на ударний інструмент. Ми звикли, що так роблять аматорські колективи. Однак ваша робота з фольклором базується на дослідженнях. Це епатаж чи дійсно народні музики використовували побутові речі?

– Народні інструменти – це ті, які виникали з побутового вжитку. Та ж сама коса, рубель і качалка, бербениця, бугай і так далі. Кмітливі люди використовували їх також для розваг. До прикладу, навіть кобза спочатку мала примітивний вигляд і декілька струн, потім їх додавалося, бо музиканти ставили вищі вимоги, прагнули до більшого емоційного вираження у виконанні своїх творів. Таким чином розвивають і народні інструменти і їх поєднання.

Оскільки ядро вашого репертуару – це фольклор, чи підбираєте ви спеціально програму для закордонного глядача?

– Ми зараз саме готуємося до гастролей в Німеччині і не плануємо везти нічого з того, що там знають. Будьмо відверті: закордонний слухач любить чути те, що в нього на слуху, і це зрозуміло, бо впізнаваність викликає довіру.

Ми веземо передусім народну українську музику в опрацюванні сучасних композиторів. Хочемо їх здивувати нашою манерою виконання і стилем – це головне.

Повторюся, народна музика найкраще відгукується в певного народу, і зізнаюся, що мене часом вражає наша публіка в Україні. Нещодавно ми були у Фастові, і я був просто здивований, наскільки люди пройнялися емоціями, що вони в залі кричали під враженням від нашого виконання. Я пишаюся не лише нашим оркестром, але й людьми, які нас так сприймають. А сьогодні це ще й сміливість – прийти на концерт. Нас чудово приймають в Запоріжжі, Кременчуці, Полтаві – там людей щодня кошмарять російські дрони та ракети, а вони приходять до залу і чекають концерту, подекуди годинами (та і ми чекаємо разом з ними скасування тривоги). Це варте захоплення.

За стільки років керування оркестром можу лише припустити, скільки труднощів ви подолали. Та моє питання про сумніви: чи здавалося вам часом, що ви рухаєтеся не туди?

– Єдині сумніви у тому, що все важче нам це вдається. Все дуже змінюється, особливо з точки зору ставлення. Хотілося б більшого розуміння з боку організацій чи людей, які зобов’язані займатися промоцією українського мистецтва. Тобто на державному рівні має бути підтримка, і ми би чекали її більше.

Ви не раз розповідали як колектив пережив початок великої війни у 2022 році, коли багато жінок-музиканток рятувалися разом з дітьми за кордоном. Тоді очікувано були скасовані всі концерти і ви пішли в народ – буквально співали в метро. Пізніше ви сказали, що виконавцю потрібна така близькість до людей, які можливо навіть не чули про нього.

– Я і зараз це повторюю. Музикант повинен відчути все, а головне – відчути ставлення людей до себе. Він не повинен бути рафінованим музикою, який концентрується суто на своїй віртуозності. Ні, треба піти і подивитися, як на тебе реагуватимуть, показати, що ти можеш. Це найголовніша школа. Я в цьому не оригінальний. Ми сьогодні можемо казати про Радянський Союз правду і говорити багато поганого. Але тоді музикантів в обов’язковому порядку посилали в такі містечка і села, яких ніхто не знав, і музиканти там виживали і працювали. Це хороший досвід.

Тож я вважаю правильним, що ми грали концерти в метро і онлайн імпровізовані виступи. Це нас загартовує.

Ви проводите час від часу набір нових членів оркестру. Чи ставите додаткові вимоги до виконавця, окрім майстерної техніки і розуміння репертуару?

– Найголовніша вимога – бути патріотом української музики. Цього не вчать у консерваторіях. Там роблять акцент на грі класики, а потім в реальному житті музикант не знає, скільки існує українських народних пісень, не знає жанрів народно-інструментальної музики. Такі музиканти починають вчитися наново і тренуються відчувати народну музику. Бувають музиканти, що неспроможні цю музику відчути. А буває так прикипають, що з нею на все життя лишаються!

А грати аби просто відпрацьовувати – у нас такого не практикується. Якщо ти частина нашого оркестру, то маєш цілком віддаватися цій музиці і манері виконання.

Розкрийте свій секрет керування великим колективом. Відомо, якими бувають стосунки в театрі, та навіть у хорі. Там люди з різними характерами й амбіціями. Як даєте цьому раду?

– Безумовно. Я у свій книзі розписав, які якості повинен мати диригент, якщо він також є і художнім керівником. Це зокрема знання психології, педагогіки.

Але передусім для будь-якого колективу – це ідея. Здавалося б це банальне питання: «Для чого ми створені і чому ми є?». Якщо людина це розуміє, поважає і намагається зробити дещо більше, ніж здатна, то цей музикант дійсно належить до оркестру НАОНІ і ніколи не залишить його, окрім як його/її змусять це зробити форсмажорні обставини такі, як війна. Ідея і любов до того, що ми робимо, нас дійсно об’єднують. Так, диригенти задають тон, а музиканти йдуть за нами.

Різні людські стосунки також бувають, але це не повинно впливати на те, що відбувається на роботі. Я виконавцям пояснюю, що ми живемо роботою і на роботі, а особливо під час гастролей, то ми є фактично сім’єю.

Тому коли мені кажуть, що оркестр можна створити за тиждень, то я не вірю. Часом чую, що зібралися музиканти гуртом, назвалися оркестром та афішують виступи за кордоном. Я не можу зрозуміти цього. Оркестр робиться роками, а то й десятиліттями. Справжній оркестр – це моноліт як з художньої і творчої точки зору, так і з людської.